Народжені літати (героїчним морським авіаторам України присвячується)

Настане час і про них зніматимуть кіно: про мужніх морських авіаторів, їх достойного командира, офіцерів і матросів, про їх не менш мужніх жінок, які у березні 2014 року не зрадили батьківщині і присязі, ризикуючи життям врятували військову техніку та, полишивши свої домівки в Криму, поїхали в невідомість за покликом честі. Це трапилось тоді, коли країна опинилась на порозі хаосу: з країни втік Президент(!), а вище військове командування охопила лихоманка зрадництва. Це трапилось тоді, коли ще не вірилось у можливість війни з сусідньою державою, яка вважалася братською. 

Історія анексії Криму, що почалась із захоплення військових частин на півострові, ще довго буде раною зради, особливо вищих військових та державних чинів. Відкриється ще чимало фактів, буде ще чимало брехні, а край з казковою багатою природою попереду ще чекають випробування. Проте запам’ятається ця історія також героїчними вчинками українських військових. Одними з перших таких героїв стали офіцери та матроси Сакської бригади морської авіації, які залишились відданими Україні.

Стати героєм чи зрадником?

27 лютого 2014 року зв’язку з генштабом у Криму вже не було, аеродром у Бельбеку був захоплений росіянами, штаб у Севастополі – заблокований, а усе його командування в одну мить «захворіло». Залишився лише мобільний зв'язок, який прослуховувався. В ніч на 1 березня територію аеродрому морської авіації у Новофедорівці було оточено озброєними російськими військовими. В тому що це були саме росіяни, сумнівів не було, адже окупанти навіть не приховували своєї приналежності: «Псковская дєсантная дівізія», – заявляли прямо, зазначаючи, що до кримських військових у них ніяких претензій немає, що вони прийшли київську владу міняти на «того, кого потрібно». А 2 березня командувач збройними морськими силами Денис Березовський зрадив Україну, перейшов на сторону агресора і публічно закликав інших це зробити. Отже підмоги ніякої не було, інформації теж. Все це вимагало від командира бригади, полковника Ігоря Бедзая самостійних рішень та швидких дій. Було зрозуміло головне – поки росіяни не захопили техніку, її потрібно виводити з Криму на материк. 

Летіти було небезпечно: за маршрутом руху стояв Євпаторійський полк протиповітряної оборони і було не відомо, чи перейшло його командування на сторону загарбників, чи ні, бо якщо там зрадили, то могли розстріляти авіацію у повітрі. Взагалі було незрозуміло, хто залишився відданим Україні, будь-кому довіряти було небезпечно,. Через це неможливі були запити щодо погоди на материку, та відповідна процедура погодження перельоту. Також був ризик того, що авіацію, яка раптово вилетіла з Криму без попередження, могли розстріляти з материка. В решті решт за технічними особливостями операції це було складно з огляду малої кількості льотної практики в армії останніх років. Проте, рішення було прийнято і перед екіпажами було поставлено завдання. Аби не викликати підозру окупанта, для операції було обрано будній день, понеділок 3 березня. Пунктом призначення був Миколаїв. 

Злітали з непрогрітими двигунами, летіли в режимі повної радіо-тиші. Льотчики згадують, що навіть в екіпажі була тиша – настільки напруженим та складним був переліт. Материк зустрів небезпечним сюрпризом – густим туманом. В умовах поганої видимості був ризик зіштовхнутись між собою, або налетіти на перешкоди. На щастя, операція пройшла успішно і усвідомлення того що зробили прийшло до льотчиків вже по приземленню. В Миколаєві про прибуття авіації знала тільки одна людина – командир бригади тактичної авіації, полковник з дуже символічним для того випадку прізвищем – Володимир Помагайбо. 

Згодом, 7 березня, завдяки тактичним хитрощам, в Миколаїв вилетів ще один гелікоптер. Він пішов буквально на очах росіян, йшов на максимально низькій висоті, завдяки чому уникнув перехвату. 

Особливості цієї операції вимагають окремої розповіді, бо в ній багато цікавих деталей і нюансів. Але про більшість важливої інформації та імена героїв суспільство дізнається, напевне, вже по завершенню нинішніх військових дій. Бо, на щастя, ці героїчні люди продовжують свою службу, а їх імена, з метою безпеки, розголошувати не можна. 

Подвиг цих військових важко переоцінити. Простий арифметичний підрахунок вартості придбання врятованих одиниць техніки (один гелікоптер – від восьми мільйонів, один літак – від восьми до десяти мільйонів) дає досить солідну цифру – біля ста мільйонів доларів. Ось приблизно на таку суму льотчики морської авіаційної бригади, ризикуючи життям, врятували стан військової української авіації. А ступінь морального значення їх вчинку для укріплення сили духу українського народу, звичайно, виміряти не можливо. Ще добре пам’ятаються ті відчуття, коли повідомлення про вірність Україні кримських військових, викликали на материку сльози вдячності та зміцнення віри у честь і відданість наших воїнів. 

Військові стверджують, що значною мірою як успішність операції, так і вихід членів особового складу на материк залежали від особистих якостей командира. Не показного, порядного, скромного і вольового полковника Ігоря Бедзая завжди поважали. Вони йому довіряли і довірились. У час сум’яття і невідомості, коли в один момент можна було стати героєм або зрадником, вони пішли за ним. 

– За час моєї військової служби, мені довелось служити з десятком командирів і, повірте, це найінтелігентніший, найпорядніший і авторитетніший з них, – каже військовослужбовець бригади Тетяна. 

Ці військові, які перейшли з усталеного, звичного життя на узбережжі Криму у невлаштованість і невідомість тоді, коли своє становище ще не можливо було порівнювати із долею теперішніх біженців зі Сходу, ті, хто свідомо відмовились від конформізму, говорять в один голос: Ігор Бедзай – це справжній командир і справжній лідер. 

Кримські метаморфози 

Неохоче, з важким осадом згадують льотчики та їх дружини вчинки багатьох кримських військових та цивільних під час вторгнення агресорів. Вони в цілому знали про причини симпатій до російської держави та бажання певної частини населення належати до Росії не полишаючи Криму. Проте не розуміють, як так сталось з людьми, що в один момент друзі, приятелі, знайомі, сусіди почали називати їх ворогами лише тому, що вони не зрадили Україну. Це явище не було тотальним, проте для деяких військових воно стало причиною небажання повертатися туди. 

В окупаційних процесах багато що не вписувалось у межі здорового глузду, особливо моральні вчинки людей, їх судження. Чого тільки варті були розмови про міфічних «бандерівців», «фашистів» та «київську хунту». 

Льотчику бригади, кримчанину Дмитру було смішно слухати жахалки про «бандерівців» з Західної України. До служби у Криму він близько п’яти років служив у Львівській області і був у захваті від яскравого колориту тамтешньої культури, багатих на традиції свят. 

– Я служив з людьми із Західної України, жив з ними і не мав ніяких проблем ні у спілкуванні, ні у стосунках. Тому коли в Криму почали говорити про якихось страшних західних бандерівців, я не розумів, хто це такі. Я думаю, що якби свого часу дітей з Криму возили відпочивати до Західної України, а західних – до Криму, то сьогодні цієї маячні з бандерівцями не виникло би. Просто, мабуть, діалогу всередині країни ніякого не було, – говорить Дмитро. 

Військові кажуть: ніхто не підозрював, що з росіянами все буде на стільки катастрофічно, що виникне такий кардинальний перелом. На початку здавалося, що непорозуміння вляжеться і все повернеться на свої місця. Адже російські військові були поруч роками. 

– З росіянами ми жили мирно пліч о пліч, спілкувались, разом святкували, ходили в гості, дружили, але чесно кажучи, впродовж усієї служби в Криму, мені, як людині військовій, завжди було не зрозуміло, чому на території однієї держави мають знаходитись війська іншої, – розмірковує льотчик Володимир. 

Зараз поступово до тих, хто прагнув жити у складі Росії приходить прозріння. Причиною тому стають економічні проблеми, котрі нікуди не ділись. Гнітять військових, що присягнули агресору клейма «склонєн к ізмєнє», не поважають їх росіяни. 

– Моя знайома, дружина льотчика, який перейшов до росіян, розповідає, що зарплата у нього зараз більша у порівнянні з українською, але він не літає. За цілий рік жодного разу в небо не піднявся, – говорить дружина офіцера Юлія. 

Нове життя на материку 

Особисті історії кожного військового, хто переїхав до Миколаєва, зійшлись у березні 2014-го в одну спільну, досить складну, але достойну історію великих змін. Їх долі стали схожими в головному – у принциповому ставленні до життя. Ось одна із них. 

Корінний кримчанин, військовий Амет, предків якого свого часу радянська влада депортувала до Узбекистану, до подій березня 2014 року не дуже цікавився політикою та, як і більшість, не розумів, що відбувається в країні. Одначе над принадними пропозиціями перебіжчиків про високу зарплатню, як і над залякуваннями, він не роздумував. І відповідь на питання, як вчинити у ситуації морального вибору, була однозначна і відома – «так, як по совісті». 

У засиллі дезінформації було складно розібрати, де свої, а де зрадники. 

– Нікому не вірте. Я залишаюсь з українською армією, – попросив передати Амет, який на початку подій знаходився у відпустці. 

Дорогу до Миколаєва, в якому Амет раніше ніколи не був, супроводжувала тривожна невідомість. Звичайно, він не вірив казкам про лютих «бандерівців», в те, що «таких як він там не люблять», що зоставшись з українською армією, він втрачає майбутнє, як завіряли його перебіжчики, але на душі було тяжко. 

Сумніви відступили, коли наші прикордонники зустріли радо і тепло колону автобусів та автомобілів із Криму, коли в дорозі лунали сигнали автомобільних клаксонів, а усміхнені люди вітально махали руками. Це зарядило кримчан сильними емоціями. До Миколаєва Амет приїхав з вірою, що все буде добре. 

– Досі пам’ятаю, як радісно нас зустрічали в дорозі і як сильно це підтримало нас тоді. Мене це досі підтримує, - ділиться спогадами кримчанин. 

Сьогодні він слідкує за подіями, аналізує та, не тримаючи зла на звичайних росіян, бажає їм найскорішого прозріння і добробуту в країні. Амет хоче, щоб Крим був з Україною і він зміг повернутись на рідну землю своїх предків. 

Переїзд військових до Миколаєва був поетапним і ті, хто першими приїхали, зустрічали колег та їх сім’ї з особливою радістю, деякі – не без сліз. 

– Хтозна, може нам потрібен був такий струс, щоб ми згуртувались, зрозуміли, що таке справжня армія і що таке справжні друзі. Цікаво, що той, на кого ніколи б не подумав, що він ризикне приїхати, раптом – тут, а той, кого вважав порядною людиною, виявився зрадником, - каже дружина військового, військовослужбовець Юлія. 

В Миколаєві кримчани почали облаштовувати життя практично з нуля. Незручності, занедбані будівлі, обдерті стіни, віники, граблі, молотки, фарба, дошки, шурупи. Самі розробляли конструкції спец-меблів для роботи і навчальних класів, самі їх збирали. Дякуючи підтримці фонду «Крила феніксу» та особисто Юрію Бірюкову, отримували матеріали, відбудували службовий корпус на аеродромі, винаймали житло для сімей військових. Підприємства «Укртелеком» та «Інвар» допомогли з оргтехнікою. Зігріла серця кримчан чуйність і допомога миколаївців, підприємців області. Люди приносили речі, продукти. З посмішками і теплотою льотчики згадують, як після виходу телесюжету про них, їх впізнавали перукарі та таксисти і не хотіли брати з них грошей, як невідомий чоловік привіз в частину нову пральну машину і залишив зі словами «це для справжніх мужиків». Багато було підтримки від людей, які не називаючи своїх імен, допомагали чим могли. 

– Зараз згадуються як страшний сон ці події. Проте війна на Сході країни показала, що можуть бути набагато жорстокіші випробування і є люди, яким прийшлося і приходиться набагато тяжче. Рік тому нас врятувала наша робота. Рятує це і сьогодні. Це велика радість – разом відтворювати все заново, бачити, як все відроджується, бути в колективі, де усі свої, ті, кого просіяло життя через сито порядності, - говорить військова Юлія.

Допомога дуже потрібна

Значна частина забезпечення бригади й по сьогодні тримається лише на волонтерах. Без підтримки миколаївців мало що вдалося б зробити, – кажуть військові і чекають, що держава також буде допомагати утримувати та зміцнювати базу авіації, забезпечувати необхідними запчастинами, паливно-мастильними матеріалами, без яких виконання польотів і завдань не можливі. Бригада зараз не задіяна в АТО (хоча окремі її військові несуть службу в зоні бойових дій у складі інших підрозділів), але функції, які покликана виконувати наша морська авіація для захисту країни, її кордонів, розвідувальної діяльності мають надзвичайне значення. До цих функцій потрібно бути завжди готовими і професійно, і технічно. 

У морських авіаторів наразі багато проблем та завдань у створенні елементарних умов для роботи, у вдосконаленні льотної практики та підтриманні техніки. Немає коштів на найнеобхідніше: починаючи від придбання колес для шасі та закінчуючи горючим і мастилами для польотів. Для облаштування бази потрібно ще як мінімум п’ять службових приміщень, подібних до того, який допоміг збудувати Юрій Бірюков. Є необхідність в надійному огородженні аеродрому. 

Не вирішені досі житлові проблеми авіаторів. Сім’ї військових живуть в орендованих помешканнях, але не всі мають змогу отримати державну компенсацію за оренду. У зв’язку з фінансовими труднощами, біля п’ятдесяти сімей сьогодні хотіли б мати можливість поселитись у гуртожитках Миколаєва на загальних умовах. 

Потрібно також поповнювати кадровий склад бригади. Сьогодні командування запрошує на контрактну службу випускників коледжів та технікумів на посади водіїв категорії С, надаючи можливість заочного навчання у вишах.

Поїхали, але не забули

Військові, які залишили Крим, спілкуються з земляками вкрай рідко, в основному з родичами. Для багатьох там не залишилось друзів. Людей, з якими жили поруч, ділили разом радість та успіхи, долали проблеми, важко усвідомлювати зрадниками. А дивна ненависть, яка миттєво спалахнула до відданих Україні з боку цивільних людей теж сприймається як зрадництво, тому що ненавидіти свою країну та закликати окупантів – це підло. Багато хто з колишніми товаришами по службі не спілкується взагалі. 

– Зрадництво – це як ампутація руки: привітатись можна, а руку подати – ні, - каже офіцер бригади Володимир. 

Звичайно, не всі військові, хто залишився в Криму підтримують його окупацію і не всі пішли на службу до агресора. Деякі звільнились із лав збройних сил. Але ті, хто залишились, не знайшли в собі таких внутрішніх сил, щоб поставити питання честі вище матеріальних інтересів і залишитись з Україною у надзвичайно складні для неї часи випробувань. Напевне, тому зрідка лунають у телефонних слухавках наших, тепер вже можна сказати миколаївських кримчан, не радісні голоси колишніх колег і, як виявилося, тепер вже колишніх кримчан із Краснодарського краю або Сєвєроморська, які жалкують про свій моральний вибір весною 2014-го року. 

Нашим військовим відомо, що перебіжчики не в пошані у окупантів і займаються частіше низько-кваліфікованою працею, а найголовніше – не літають взагалі. А що таке для льотчика не літати? Це крах професії і кар’єри. 

В Криму є військові, які дотримавшись процедур, звільнились з лав української армії та присягнули Росії. Чи можна вважати їх зрадниками? Де-юре – ні, а от якщо по честі, фактично, то виходить якось не гарно. 

Проте не дорікають наші військові колишнім товаришам по службі, які залишились у Криму. Можливо тому, що просто не мають часу про це думати і зайняті серйозними насущними проблемами своїх професійних задач, облаштуванням бази та побуту. І на пряме питання, що б хотілося сказати цим людям, відповідають в основному одним словом: «нічого». 

– Попервах було дуже боляче від зрадництва друзів та колег. А зараз вже нічого не хочеться говорити. Все одно кожен військовий, в тому числі і російський, вважає їх зрадниками і навряд чи довірить їм зброю. Врешті решт їм потім дивитись своїм дітям у вічі. Ми з гордістю можемо носити офіцерські погони і з гордістю можемо сказати «честь маю», а от чи зможуть вони це сказати? – говорить офіцер Володимир. 

У середньому, тих, хто залишився вірним присязі та Україні, на материк вийшло близько тридцяти відсотків з усіх військових, які були в Криму. 

– Відвертих зрадників, таких, хто заманював товаришів по службі російськими обіцянками, хто на камеру російським каналам говорив те, що їм було потрібно, було не так багато, – говорить полковник Ігор Бедзай. 

Командир акцентує на тому, що і під час блокування, і під час штурму усі в бригаді, окрім пари чоловік, мужньо захищали свою військову частину до останнього моменту, до того моменту, коли їх поставили перед особистим вибором: залишатись вірними Україні, чи поєднати свою долю із окупаційною владою Криму. 

Вистачає у наших військових шляхетності і на те, щоб не засуджувати тих, хто зрікся України. Вони розуміють, що загалом такий вибір був обумовлений економічно-матеріальними мотивами. Але й говорять про те, що вони б, наприклад, не змогли з таким вибором спокійно жити, це стало б для них душевним тягарем. 

– Ті, хто залишились там, зараз живуть краще за нас в економічному плані, мають високі зарплати, службове житло…але не хотів би я опинитись на їхньому місці, тому що не знаю, як морально з цим можна жити. Так, вони будуть переконувати себе, що вчинили правильно і навіть ідейно, але всередині все одно буде сидіти відчуття зради, – каже полковник Ігор Бедзай.

Героїзм починається з сили духу

Що ж змусило цих військових та їх сім’ї ризикувати майбутнім, кар’єрою, покинути рідний край і дім тоді, коли ще ніхто не міг уявити можливості справжньої війни в країні? Що їх – людей українського, татарського, литовського, німецького і, переважно, – російського походження на початку березня 2014 року вивело у спільну долю на материк? Це внутрішнє відчуття честі, з яким, напевне, народжуються. Саме із цього починається патріотизм і любов до своєї країни. Ось чому цим людям вдається з однаковим достоїнством підніматись у небо і, беручи до рук віника та молотка, облаштовувати з нуля своє життя. 

Спілкуючись з ними розумієш, що здійняти в небо машину можна навчитись, а от щоб бути на висоті, треба мати внутрішню силу. Та ніхто не знає, як вона з’являється у душі – ця сила – чи з народженням, чи з випробуваннями, але в одних вона є, а в інших її немає. Минається все в цьому житті, а славні вчинки залишаються, з них формується майбутнє народу, його душа, ментальність і культура. Історію сильної держави будують саме такі люди. 

Сьогодні про них майже без імен і без персональних фотографій. А як би хотілось! Бо потрібно бачити ці відкриті, симпатичні і добрі обличчя воїнів, які вселяють впевненість в нашій армії, в тому, що з такими людьми Україна подолає будь-які випробування. Вони, які зазнали гіркоту зради, долаючи економічну скруту, випромінюють впевненість у своїх силах, бажання діяти. Сьогодні вони горді за свій вибір і вдячні своєму командиру. 

Льотчики не називають свій вчинок героїзмом, а справжніми героями вони вважають своїх мужніх дружин, які морально тримались і підтримували їх. Кажуть, що діяли так, як мали діяти – всього лише виконали свій обов’язок. 

Що ж, якщо говорити про ідеали, то, по суті, ці люди всього лише виконали свій військовий обов’язок. Але, якби у березні 2014 року усі українські військові (і не тільки військові!) виконали свій обов’язок! Якби у нас не було зрадників ні тоді, ні сьогодні, причому у вищих ешелонах влади та армії і якби з Криму вийшло не тридцять, а дев’яносто відсотків військових, ми б могли говорити про те, що, можливо, нічого особливого ці люди і не вчинили. А їх ризик життям можна було б назвати елементарним вчинком людей, які обрали військову професію. Але, нажаль, і по сьогодні не зникли ті, хто продають свою честь, зраджують, прирікаючи людей на смерть! 

Так що наші кримчани з честю виконали свій обов’язок. Дуже б хотілося, щоб суспільство і держава теж виконували перед такими людьми свій обов’язок завжди, цінували їх відданість і самопожертву, адже то є найвища цінність, яка тільки може бути серед людей.